Коли риба мовчить, а спогади говорять

Чесно кажучи, ніколи не думав, що буду згадувати дитячі ранки біля ставку, поки розповідаю про нашу роботу — вирощування риби та ікри. Але ж так воно й виходить: запах вологого очерету, якого торкався босими ногами, інколи повертається зненацька, просто посеред розмови. І от ловиш себе на думці: хто б міг подумати, що ті дрібні карасі, яких я тоді відпускав, стануть частиною моєї щоденної рутини вже дорослим. Дивно, правда? А може й ні. Бо кожен, хто хоч раз тримав у руках свіжу, ще теплу від сонця рибину, знає — це любов надовго. І ось сьогодні, коли ми доглядаємо за нашими ставками, перевіряємо якість води, граємося з температурними режимами, наче дітьми з термометром, — я постійно думаю про цю дивну послідовність подій. Мал unter uns: робота ця не завжди романтична. Буває таке, що о п’ятій ранку, коли туман ще такий густий, що хоч ложкою черпай, доводиться вивантажувати корм або перевіряти аератори. Руки мерзнуть, а ти все одно стоїш — бо без тебе вода не заспокоїться. І в цей момент раптом у голові з’являється абсурдно-несерйозне питання: а що як би я зараз сидів не біля ставка, а десь у залі, граючи в щось із яскравими вогниками? Типу в тому самому Казино Оллвін, де кожен другий вірить, що сьогодні пощастить. Але — ні. Моє поле бою тут, між хвилями й непередбачуваною риб’ячою логікою. І знаєш, є в цьому певний кайф. Ти спостерігаєш, як ікра поступово достигає, як риба росте — повільно, не поспішаючи, зовсім не так, як наш сучасний світ, що мчить наввипередки сам із собою. Це навіть терапія. Бо вода завжди каже правду, якщо вмієш слухати. І в цій правді щодня знаходиш щось маленьке, але важливе: спокій, ритм, тишу, яка не лякає, а підтримує. Хоча… інколи вона говорить більше, ніж хотілося б.